Статтю присвячено дослідженню актуальних змін, які відбуваються у зв’язку із російсько-українською війною та трансформацією наративних меморіальних практик в українській літературі та художніх практиках. У фокусі уваги перебувають як традиційні практики документування спогаду про війну, так і ті, які переосмислюють та оживляють пам’ять у цифровому просторі та в умовах розвитку new media art. Інтелектуальною підтримкою дослідження стали студії травми та студії пам’яті, які вивчають цифрові перетворення пам’яті крізь призму нового досвіду формування наративних меморіальних практик. Об’єктом дослідження стали поетичні збірки Вікторії Амеліної «Свідчення», Максима Кривцова «Вірші з  бійниці», Артура Дроня «Тут були ми», Катерини Калитко «Люди з дієсловами» та ін., а також збірка Остапа Сливинського «Словник війни» і  цифрові проєкти  — онлайн-виставка «Ще один день. Щоденники війни» та  «Недописані». Із перспективи розвитку нових медіа показано зміну механізмів формування оповіді про травматичні події, продемонстровано, що в цифровому просторі запам’ятовування засноване на імерсивному досвіді, який передбачає емоційне залучення реципієнта до спогаду про травму. Цифрові медіа переосмислюють індивідуальний спогад як окремий приклад запам’ятовування й актуалізують колективну пам’ять, створюють засади для формування спільноти пам’яті на широких засадах і широкій залученості реципієнтів. Доведено, що в Україні спогад про російсько-українську війну формується в дискурсі: 1) традиційних меморіальних практик вшанування (хвилина пам’яті, публікація спогадів, невиданих творів, заснування публічних подій чи стипендій на  честь загиблого воїна та  ін.); 2)  цифрових меморіальних практик, які актуалізують текстовий вимір спогаду та імерсивні практики емоційного залучення до цифрового простору пам’яті. Це дає можливість поєднати особистий та колективний досвід переживання російсько-української війни, сприяє консолідації українців довкола спогаду та формує солідарність у сприйнятті й тлумаченні травматичного досвіду.