Важливою рисою української літератури, особливо в часи після розпаду радянського союзу, стали пошуки себе, усвідомлення та  рефлексія свого постколоніального травматичного досвіду, пошук способів його усвідомити й  пережити. Покоління молодих авторів вибудовує нову, нерадянську ідентичність, і  вивчення цього процесу зумовлює актуальність дослідження. Предметом розвідки є перша, дебютна повість Софії Андрухович «Літо Мілени», видана 2002 року. Тогочасна критика сприйняла цей текст позитивно, але  з  великою обережністю, тому для нас важливо розглянути «Літо Мілени», по-перше, як «відправну точку» стилю Софії Андрухович, по-друге, ввести повість у контекст українського постмодернізму та покоління молодих авторів-постмодерністів, яке було сформоване у 2000–2010-х роках, і, по-третє — дослідити її як стильові та постколоніальні пошуки молодої української письменниці, проаналізувати крізь призму віднайдення нової, нерадянської ідентичності. Головним завданням статті є поглянути на постколоніальність як стильову домінанту повісті. Методологію становлять складають методи постколоніальної критики (Тамара Гундорова, Марко Павлишин, Едвард Саїд) та семіотичний підхід до стилю (Умберто Еко), що допомагає широко розкрити такі важливі складові, як гра з текстом, гра з жанром ідилії, іронія, описати прийоми авторки. Це дослідження звертає увагу на ранні творчі здобутки як такі, адже повісті Софії Андрухович не  вивчені всебічно та  глибоко; виокремлює та  показує постколоніальність як стильову домінанту, описує роль гіперболізації у формуванні художніх світів твору, створенні ефекту нереалістичності. Також, безумовно, дослідження та ана-ліз ранньої творчості нині вже відомої і  «зрілої» української письменниці, відкриває широкі перспективи для  подальшого вивчення: це стосується як безпосередньо перших повістей та оповідань Софії Андрухович, які можна буде аналізувати в цьому напрямі, так і її сучасних творів, бо відкривається можливість ширше та глибше зрозуміти, оцінити її сучасну творчість.